Та я ж не хотів вас образити...

Та я ж не хотів вас образити...
Я кось іду я містом, а назустріч прямує гарненька дівчина. Закортіло мені зупинити її і подякувати за приємність, яку я щойно відчув, бачачи її. Вона мені: «А в чому річ?» - «Річ у тому, що ви гарні, гарно одягнені. Здається, що зараз і природа наша милується вами. Господь і мама ваша щедро наділили вас красою».


Вона зніяковіла, але мило посміхнулась, подякувала за компліменти. Ми перемовилися кількома словами і розминулися.

Аж тут назустріч іде ще одна гарненька молода особа. Правда, одягнена по-іншому. На ній штани, які щільно облягли тіло, так, що випирає назовні вся «анатомія», як ото колись у російського солдата за Катерини Другої. Ще й до того виставлено на показ частину оголеного живота. І треба ж було мені за­говорити з нею!.. «Он дивіться, -кажу, - пішла дівчина, одягнена цілком по-жіночому - спідничка, кофточка, зачіска гарненька, чиста вам україночка. А ви якось так одягнені...» Не встиг я договорити, як почув: «Пошол ты на... казьол старый».

Оторопівши, став вибачатися, що я не хотів її образити, але знову, не встигнувши висловитися, почув на додачу мовлені російськомовним суржиком кілька слів... Вона поклала сигарету до гарненьких уст. Як глянув на її нігті, миттєво набігла думка: «Ото коли запустить оце знаряддя мені в обличчя, то й жінка дома не впізнає».

Втягнувши голову у плечі, я дав ходу з того місця. Прийшовши, приголомшений додому, розказав жінці про свою пригоду. «А то, дурню, так тобі і треба, - почув у відповідь.
Нема чого тобі заглядати на спіднички та на голі животи».

От тобі й маєш. Поскаржився... Відчувши свою нестриманість при такій розмові, вийшов із хати, сів на лавочку та й став розмірковувати, чому так сталося. Може, в тієї - другої були якісь прикрощі, а я тут уліз зі своїм зауваженням... Розмірковую собі далі. Цього б не сталося, якби перед тим не випив по чарці зі своїм зятем. Не було б того гумору, пройшов би мовчки мимо, зоставивши свої зауваження при собі. І не мав би цієї прикрості.

Але надійшла інша думка: «Звідки вона прийшла оце до нас така «мода» і така «культура»? І прижилося ж. Чому створилися умови для приживання «моди»? Батьки на це не наставляли, школа - теж ні. А де наше рідне, українське - традиції, звичаї, культура? Чому існує таке нешанування всього українського, а разом із тим нешанування світової культури? Де ті, що мали б бути носіями отого нашого, українського? В якій установі вони, в якому кабіне­ті? Мали б бути десь такі.

У лютдини має бути все прекрасне - і одяг, і вчинки, і мислі. Сказано це не мною, а класиком російської літератури. Не кажу вже про всю нашу українську громаду, а про ту частину жіночої половини нашого роду, котра ігнорує нормальні критерії культури української і вселюдської. Хтось із інших письменників зауважив: "Раніше всі зі шкури лізли, щоб плаття показати, а зараз із плаття лізуть, щоб шкуру показати".

Думаю, на "розкріпачення жінки», про яке я тут вів мову, треба подивитися не з аспекту того, що тепер інші часи, інші віяння, а з тієї точки зору, що жінка, особливо молода, повинна бути привабливою, а не вульгарною, стриманою в мові, а не матюкальницею.

Автор: Петро Прийдун